Специфіка археологічної джерельної бази
На перший погляд видається, що за тривалий період археологічних досліджень середньовічних монастирських осель Галичини, який триває від початку ХІХ ст. до нині, накопичено значні наукові відомості та фактологічні матеріали.
Однак загалом ступінь дослідження археологічних пам'яток чернецтва регіону є досить слабкий та нерівномірний. У багатьох випадках навіть місце знаходження історичної пам'ятки залишається невідомим. Часто автори, намагаючись висвітлити історію тих чи інших пам'яток, висувають лише різні припущення та повторюють побутуючі наприкінці ХІХ ст. народні легенди, яскраво прикрашені різними художніми домислами.
За нашими підрахунками, від загального числа відомих середньовічних монастирів Галичини на сьогодні археологічно вдалося обстежити не більше 3 % чернечих пам'яток.
Надзвичайно проблематичним є те, що багатьох середньовічних печерних монастирів Верхнього та Середнього Подністер'я унаслідок цілеспрямованих руйнувань, природних обвалів та зсувів, будівельних робіт та інших чинників не стало вже давно. Про непоправну втрату безцінних історичних пам'яток зазначав київський патріарх Димитрій[117].
У занедбаному стані нині перебувають колишні печерні монастирі у Розгірчі, Струсові, Крехові, Бакоті, Галиці, Маліївцях та ін., які уже тривалий час залишаються відкритими для усіх охочих. Як відомо, своєю таємничістю печерні порожнини приваблюють до себе не лише прочан, а й скарбошукачів, пошуковців, любителів, аматорів історії. Це вкрай негативно позначається на збереженні стародавніх петрогліфічних знаків, малюнків і навіть загального стану об'єктів[118].
Інший приклад “модерного” руйнування історичних пам'яток відбувся поблизу с. Страдч Яворівського району Львівської області, де спорудження громадою села у вхідній частині пам'ятки продовгуватої залізобетонної 119 каплиці призвело до втрати її колишнього вигляду.
Чимало стародавніх печерних пам'яток потрапило у сферу “нового” господарського освоєння та будівництва. В окремих печерних пам'ятках, у яких колись існували християнські святині, місцеве населення навіть влаштувало хліви для утримання домашньої худоби, комори для збереження кормів та інших господарських потреб. При цьому змінюється вхідна частина, внутрішнє планування тощо.
Ще інші печерні пам'ятки, особливо у Придністер'ї, стали недоступними для виконання стаціонарних спелеологічних та археологічних досліджень, оскільки знову зайняті монахами, і сьогодні їхні печерні порожнини активно розбудовують та переплановують. Це призводить до втрати адекватного історичному часу культурного шару, руйнування печерних приміщень, нищення джерельного матеріалу. Унаслідок проведених реконструкцій та перебудов у сучасному модерному вигляді відновили свою діяльність Лядівський, Непоротівський та інші печерні монастирі12. Не в кращому становищі опинилося багато середньовічних монастирських пам'яток Галичини, споруджених на відкритій місцевості. Упродовж останнього десятиліття ми поспіль змушені були виконувати рятівні археологічні роботи на чернечих археологічних пам'ятках, що потрапляли у зону планового будівництва комунікацій, ставали об'єктами розорень та руйнувань скарбошукачами в Уневі, Підкамені, Мостищу та інших місцях. Зокрема, на Чернечій горі, що поблизу с. Унів Перемишлянського р-ну Львівської обл., наприкінці 90-х рр. ХХ ст. скарбошукачі розорили значну частину середньовічного чернечого кладовища, пошкодили кілька кам'яних поховальних плит з написами, поруйнували декілька середньовічних напівземляних келій, господарських приміщень, основи стародавнього храму тощо[119] [120] [121]. У подібному становищі зараз перебувають історичні пам'ятки Підгородищенського, двох Пліснеських, Шоломийського, Миколаївського, Добромильського, Смільницького, Струсівського, Коломийського, Теребовлянського, Рогатинського, Башівського та багатьох інших галицьких монастирів. Значна проблема також існує у тому, що місце знаходження багатьох населених пунктів Галичини, до яких “прив’язували” той чи інший середньовічний монастир, ще й досі не встановлено. Зокрема, у Золочівському районі на Львівщині невідомою є територіальна локалізація с. Лагодичі та Лагодицького монастиря, які згадані у середньовічних писемних джерелах. У королівському привілеї від Ягайла та інших джерелах XV-XVI ст. десь на межі Стрийського та Городоцького повітів згадано монастир, що існував на березі річки Вовні. У пізніших архівних документах, зокрема, матеріалах люстрації за 1565 р. зазначено, що Анна Пукеницька виступила з “...przivileiem swoiem, ktQry iey antecessorowie mielli na ten Monaster, rzekq Wownia Iyezqcza dziedzine, od krola Wladislawa de data na grodzie Grodeczkiem...”[122]. Наприкінці ХІХ ст. на підставі архівних писемних згадок були спроби відшукати середньовічні монастирі, які, за писемними джерелами, були розміщені біля Бакочина, Вікторова, Вороблячина, Голоскова, Добрівлян, Дусанова, Жовтанців, Ілинців, Козини, Крупця, Любелі, Мокрян, Нагуєвич, Порохника, Рудна, Терепчі, Утішкова, Фірлеїв, Чернилевої та ін. Однак незначні писемні відомості не завше вдало сприяють пошуковим роботам. Нині про місце знаходження багатьох монастирів немає жодних відомостей, як і залишається невідомим розташування низки інших чернечих пам’яток. Отже, археологічна наука не може нехтувати таким станом історичних надбань.