ЯК ШУКАЮТЬ СКАРБИ

Шановний читачу, хто з нас не мріяв про те, щоб одного разу в полі, лісі або де-небудь у затишному місці знайти скриню з казковими скарбами! Це мрія, адже насправді скарб інколи можна знайти навіть біля дверей власного будинку.

Коли ми говоримо про скарб, то в першу чергу думаємо про скри­ню із золотими монетами або коштовностями. У той же час скарби можуть бути вельми різноманітними: старовинною зброєю, книга­ми, предметами з кераміки, заліза або бронзи, яка нерідко має більшу цінність для фахівця-історика, ніж звичайне золото.

Під скарбом прийнято розуміти майно, поховане або сховане в землі, на дні водоймищ, у стінах старовинних будівель або де-не­будь ще. Люди ховали найцінніше для них, а у різний час цінності були різними, тому у скарбі можуть опинитися і ювелірні прикра­си, і бронзовий світильник, коштовне каміння і керамічний посуд, золоті та срібні монети, книги.

Професія шукача скарбів на Україні була відома і в давнину. Автор «Києво-Печерського патерика» ще в XIII ст. попереджав співгромадян: «Не копіть собі скарбів на землі, де злодії підкопу­ють і крадуть». Популярна ця професія і в наш час.

Щоб знайти скарб необхідно виконати велику роботу. Перші відо­мості про зниклі цінності можна почерпнути з книг і архівних доку-

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

Скарб - це заховані, найчастіше зариті в землю речі, що представляють цінність для власника. Найдавніші скарби, що відносяться до неоліту та енеоліту, містять кам'яні знаряддя праці і зброю. Від епохи бронзи збереглися скарби бойової і парадної зброї, сокир, серпів, злитків міді, прикрас і т.

У законодавстві скарб є зариті в землі або приховані іншим способом гроші чи цінні предмети, власник яких не може бути встановлений або через закон втратив на них право.

ментів. Проте це лише підступи до початку серйозного досліджен­ня, під час якого потрібно буде вивчити одержані відомості, з’ясува­ти обставини зникнення скарбів, визначити, де може знаходитися скарб, і ще багато що інше. Первинну інформацію можна зібрати використовуючи дані археологів, краєзнавців і працюючи в архівах. Цілком надійним джерелом служать книги церковних приходів — адже в них впродовж сторіч заносилися відомості про всі місцеві події. Потім необхідно обробити і розшифрувати документи, «очи­щаючи» реальні факти від нагромадження домислів і спотворень. І лише після цього приступити до пошуку на місцевості. Професійні шукачі скарбів XX — XXI ст.ст. використовують для вивчення пе­редбачуваного району пошуків різну апаратуру, в першу чергу ме- талошукач. Наші предки користувалися зовсім іншими засобами.

У давнину, коли не було ні сучасної техніки, ні точних карт, існували народні засоби і прикмети пошуку скарбів. Вночі над скар­бом звичайно з’являється світло у вигляді світлих вогників над тим місцем, де він захований, а іноді у вигляді палаючої свічки. Поба­чивши вогники або свічку, що горить, потрібно ударити ногою в тому місці об землю і сказати: «Амінь, амінь, амінь розсипся!» І нібито тоді скарб з’явиться у вигляді казана, бочки або скрині з коштовностями і золотими монетами.

Ритони з турячого рогу з кургану Чорна Могила, X cm.

Загальний вигляд і прорисовка зображень: 1 — казковий сюжет: пошуки Кощієвої смерті; 2 — символ перемоги: півень, що співає;

З — билинний сюжет: смерть Кощія; 4 — символ протиборства: вовки, що гризуться

За іншим повір’ям, блукаючі вогники — це скарби, що вихо­дять з-під землі нагору для просушування, бо чорт просушує зако­пані скарби.

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

Розрив-трава (ключ-трава, скакун-трава) — за народ­ними повір'ями чудовий засіб, який розриває будь-який метал на дрібні шматки, вказує, де заховані скарби, і відмикає всі замки, замкнені нечистою силою. Росте ця трава у тих місцях, де живуть черепахи. За легендою, якщо огородити яйця черепахи огорожею, то вона, щоб звільнити шлях до гнізда, принесе листок розрив-трави. За іншою легендою, щоб дістати розрив-траву, потрібно опівночі перед святом Івана Купала залізти в чагарник і косити траву доти, доки пере­ломиться коса. Це є знак, що лезо вдарилося об розрив-тра­ву. В тому місці потрібно зібрати все зрізане і кинути у річку, звичайна трава плаватиме по воді, а розрив-трава — проти течії.

Папороть — реліктова трав'яниста рослина, що ніко­ли не цвіте, розмножуючись вегетативно. Проте за народ­ними повір'ями, в ніч на Івана Купала на коротку мить з'яв­ляється вогненна квітка папороті. Той, кому пощастить зірвати її, отримує чарівну силу, яка дає змогу знаходити заховані скарби, дізнаватися про долю людей, зцілювати хворих, розуміти мову звірів і птахів. Проте нелегко заво­лодіти таємничою квіткою, яка росте в дрімучому лісі та охороняється нечистою силою. На сміливця чекають чис­ленні випробування, часом небезпечні для життя. Легенди про спробу здобути квітку папороті послужили основою відо­мої повісті Миколи Гоголя «Вечір напередодні Івана Купа­ла».

Папороть вважалася улюбленим зіллям чортів та відьом. Тому на Гуцульщині, зокрема, існував своєрідний зви­чай бити папороть. Аби вона не сіялася в полі і не шкодила травам, її били палицею навхрест, потім це місце святили.

одягу або взуття. Тільки-но він це зробить, скарб миттю увійде в землю — на таку глибину, на якій відстані була від землі кинута річ. Тоді треба копати, і скарб буде вирито неодмінно.

В іншому сказанні розповідається про те, що шукачам скарбів можуть допомогти рослини.

За народним повір’ям, шукачам скарбів може допомогти роз­рив-трава. За народним уявленням ця рослина існує, хоча її й дуже важко знайти. Кому пощастить володіти цим талісманом, той вже нікого і нічого не боїться. «У його руках відчиняються найхитріші замки, як павутина, розриваються тяжкі окови, валяться запори і, як ягниці, смиренно лежать найнеприборкуваніші тварини».

Травою шукачів скарбів називають і папороть. За легендою один раз на рік, в ніч під Івана Купала, папороть квітне маленькими, як на кропиві, квіточками, що горять, як вогонь. Кому пощастить відшукати квітку папороті, для того нема нічого неможливого: він знатиме, де є скарби в землі, і діставатиме їх без великих зусиль; йому відмикатимуться всі замки без ключа, тільки-но доторкнеться рукою; він може закохати в себе будь-яку дівчину та ін. Відшукати квітку папороті дуже важко, бо вона квітне всього лиш одну мить і пильно охороняється від людей чортами. До поміченого завчасно куща папороті сміливець вирушає звечора. Розстеливши довкола рослини освячену дванадцять разів скатертину (в якій чи на якій дванадцять разів освячувалася паска на Світле свято), він окреслює навколо себе коло стільки ж разів освяченим ножем, окроплює його свяченою водою і тоді починає молитися.

Скіфський келих із зображенням побутових сценок. ΓV cm. до н. е.

тільки до кола, окресленого освяченим ножем. O дванадцятій годині папороть розцвітає, і тієї ж миті квітка злітає на розстелену скатер­тину, яку треба швидко згорнути і сховати за пазуху, а ще краще — зробивши розріз у шкірі лівої руки, заховати квітку туди і тоді бігти, не озираючись, не спиняючись і не зважаючи на жодні жахи. Стра­хіття, які супроводжують процедуру здобування квітки, бувають такі великі, що їх звичайно ніхто не витримує, і власником чудесно­го талісмана можна стати хіба що цілком випадково, причому чор­ти, врешті-решт, все ж умудряються відібрати його собі.

Найсприятливішим часом для пошуку скарбу вважаються ночі під Новий рік, на Великдень і на Івана Купала. Відшукують скарби і в час від Великодня до Вознесіння — в інший час їх не відшукати.

Але виявляється, що мало знайти скарб, його ще потрібно узя­ти. За переказми «нечистий» дух на ім’я Розпуста відводить очі шукачеві скарбів і примушує його блукати по знайомих місцях. Інший дух — Мара посилає видіння і страхи. Скарби з великими коштовностями охороняє Ховала — дух з дванадцятьма очима, які вночі світяться і можуть засліпити. Нечистий, що стереже скарби у подобі людини, зветься Скарбник, або Лукавий.

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

Мара (Mopa) — богиня зла, темної ночі, хвороб і смерті, донька Чорнобога. Сіє на землі чвари, брехню, недуги. При­вид, який вдень невидимий, а вночі робить свої злі справи. Живе в темних та сирих місцях, в печерах та біля річок. Образ Мари уособлював хворобливий, тривожний, неспокій­ний сон. Мислилася вона страшною істотою жіночої статі, нічним привидом, що насідав на сонну людину, а коли та про­кидалася, то Мара миттю зникала.

Чур (Цур) — домашній бог у слов'ян, охоронець домаш­нього вогнища, тепла, затишку та заступник роду. Вогни­ще та теплий дім — місце проживання Чура. Вважаючи Чура охоронцем власності, предки вбачали в ньому джерело вся­кого багатства, початок усякого примноження, шанували в ньому немовби старійшину, прабатька. Закляття Чуром охороняло від злого наслання. Чурка — дерев'яне зображен­ня Чура.

Ховала (Ховало) — дух з дванадцятьма очима, які світяться вночі і освітлюють йому шлях. Коли буває посу­ха, сонце яскраво світить і випалює все на землі — це сер­диться Ховало. Живе Ховало там, де заховані скарби, і якщо хтось занадто настирливо намагається взяти цей скарб, — Ховало може його осліпити.

Скарбник (Лукавий) — побутує кілька варіантів трак­тування цього образу. За одним, Скарбник — це вірний охо­ронець скарбів людини, яка йому продала душу, за що робить її ще багатшою, але для того треба, шоб та людина написа­ла розписку кров'ю. Інший варіант пов'язаний із популяр­ними повір'ями про закопані та закляті скарби, які наділя­лися надзвичайними властивостями. Ці скарби поділялися на чисті та нечисті. До перших належали ті, що закопува­лися людьми під час складних життєвих колізій (воєн, на­падів, пограбувань). На Гуцульщині, зокрема, такими вва­жали скарби опришків. Інші ж скарби перебували під охоро­ною нечистої сили. Вірили, що раз на сім років закопані та закляті скарби пересушуються і горять. Ті з них, котрі вночі охороняє Скарбник, і є закляті. Взяти їх може лише той, кому вони призначаються. Коли ж це буде стороння людина, то скарби перетворяться на черепки, вугілля, гадюк або жаб.

Із надприродними властивостями грошей пов'язано та­кож повір'я про зачаровану монету (інклюз), яка мала вла­стивість притягувати інші й таким чином збагачувати свого господаря. Опікав цю монету злий дух. Його, як і домо­вика, можна було виховати собі з курячого зноска. Цей дух по смерті господаря забирав його душу.

За народними переказами і легендами скарби найчастіше хова­ли із закляттям. Закляття були різними: одні скарби заклинали на певний час, інші — навіки, треті — приносили хвороби і нещастя тому, хто їх візьме. Наприклад закляття, записане на Харківщині у середині XIX ст. говорить: «коли закопують гроші або коли опус­кають їх у воду, то заклинають їх: будьте ви тричі прокляті, про­кляті, прокляті. Хто ці гроші візьме, той і сам буде проклятий». Іноді скарб заривали на стільки-то голів, що означало, що скарб покладений, наприклад, «на сорок голів», принесе сорока шука­чам скарбів смерть, а сорок перший одержує скарб безперешкодно. Іноді разом зі скарбами заривали заговорені шаблі, списи й інші гострі предмети, що колють, сподіваючись, що вони захистять скарб від шукачів скарбів. Надійним охоронцем скарбу від грабіжників вважалася замурована разом зі скарбом людина.

В одному з переказів, записаних у XIX ст. на Запоріжжі, гово­риться: «Стережуть скарби запорожці, замуровані в льохах, і ви­ходять на світ божий в сорок років раз. Оце вийде він й закликає стрічного чоловіка в льох, як той піде — він зачине за ним залізні двері і був такий... Давно, дуже давно діялось, — з могили вийшов запорожець з шаблею і став ходить по острові. Довго ходив і поба­чив чоловіка. Він до його, а той злякався — та від його. Запоро­жець догнав і каже: не бійся, чоловіче, ти, бачу, убогий, а я можу допомогти грішми: ходімо до могили, я там живу. Чоловікові і страшно, і охота бере дістати грошей. Не довго думаючи пішов. Той одкрив льох і каже: бачиш барильце з червонцями — бери, скільки тобі треба. Чоловік за гроші, а запорожець за двері, — грюкнув і загорнув хід землею. Зробив своє діло і пішов ходить по світу. Та­ких людей, кажуть, і смерть не бере». В іншому переказі: «На ост­рові Хортиця супротив Дубового островка, що під вознесенським берегом, є два вибалочки, між ними запорожці сховали полкову казну — дванадцять бочок червінців. Кажуть старі люди, що біля червінців, в льоху, і підскарбій козацький сидить замурований».

З переказів відомо, що в давнину люди закопували скарби при свідках і клали зверху до ями дошку, на якій крейдою було напи­сано закляття. У разі порушення закляття на винного нападали різні напасті. Правда, якщо термін, на який заклятий скарб, закі­нчився, його може знайти будь-яка людина, але якщо дотримува­тиметься певних правил.

За народними переказами, записаними в кінці XIX ст. необхід­но дотримуватись певних умов. «... Коли здасться щасливцеві скарб, він повинен промовити: «Чур! Чур! Свято місце, цур, Боже та моє» або «Мій скарб, з Богом навпіл». Потім шукач скарбів по­винен зняти шапку з голови і кинути на місце скарбу, що означає залишити в заставу голову і нікому про таємницю скарбу не розпо­відати». При витяганні скарбу строго забороняється лаятися, по­минати нечисту силу і т. п.

Нерідко для того, щоб ніхто, окрім власника, не міг відкрити скарб, його заривали поверх відрубаної людської голови, іноді де­кількох. За переказами зазвичай так ховали свої скарби розбійни­ки. Вважалося, що примара убитого охоронятиме скарб. Щоб відве­сти закляття, шукач скарбів повинен був убити стільки чоловік, скільки було голів під скарбом.

Слід згадати звичай забивати тварин, найчастіше барана, над заклятим скарбом, щоб і з тим, хто спробує здобути його, сталося те саме. «Як вийде строк, тоді вони (скарби) і з’являться: який свічкою, який ведмедем, який жереб’ям». У деяких оповіданнях говориться, що біля грошей під землею є жеребець, прив’язаний на ланцюгу; є й прикуті люди. В одному записі розповідається: чу­маки, їдучи одного разу повз богатиреву могилу, бачили, як з неї «вискочив дикий жеребець і заіржав. Побачив чумаків та як по­дався, як подався — мов та птиця. Добіг до лісу, став на диби й подався поверх лісу... Де пробіг — там слід: скрізь поламав верхів­ки на дубах. Це він, кажуть, одвідував могилу свого богатиря». У переказах про появу скарбів подекуди скарб з’являється у вигляді коня з вершником разом.

Оповідання про скарби свідчать, що без виконання умов, яких вимагає закляття, скарб неможливо дістати. Чим завзятіше люди­на копатиме, тим глибше він ховається в землю; іноді шукачеві здається, що заступ ударився у кришку плити або скрині, але в той же час скарб зі страшним гуркотом провалюється ніби в пекло, а з- під землі чується несамовитий сміх нечистої сили. Навіть якщо кому пощастить дістати скарб, все одно він не в силі буде ним ско­ристатися: тільки доторкнеться до нього, відразу ж відчує в усьо­му тілі слабість — ніби руки і ноги хтось поперебивав; або, узявши золото, буде блукати з ним навколо ями і доти не знайде дороги, доки не покладе знайдене на старе місце або не вилізе із зачарова­ного підземелля; при намаганні піти звідти не з порожніми руками земля починає стулятися, а залізні двері ладні з грюкотом зачини­тися; самі ж гроші падають з рук, стрибають поміж пальців.

За переказами були скарби зариті взагалі «на вічні часи», скар­би прокляті, які губили всякого, хто намагався їх викопати.

Український фольклор найчастіше пов’язує закляті скарби із запорожцями і гайдамаками. Народні чутки вважали козаків чак­лунами, які приятелюють з нечистою силою, і тому заховані ними скарби називалися «нечистими», узятими під охорону бісами, відьмами та іншою нечистю. Брати «нечисті» скарби не рекомен­дується, але якщо хто і візьметься відкопати такий скарб, то він не повинен молитися і хреститися.

Про козацькі скарби збереглося багато легенд і оповідей, зібра­них у XIX — XX ст. істориками, краєзнавцями та етнографами.

Одну з легенд про запорізький скарб, що схований на Лисій горі, розповів історику та етнографу Д. Яворницькому старий дід Іван Хотюн.

«... А на тій же Лисій горі, де чабанець знайшов посуд, там, ка­жуть, були закопані і гроші. Запорожці, як поділять між собою яке добро, то зараз кожний іде його або ховає або куди-небудь закопує. А як закопає, так ще й прокляття наложить. Оце знайде де-небудь камінь, положить його на скарб, а потім піймає баранця, зв’яже йому усі чотири ноги дротом, положить на той камінь та й пече живого вогнем: «Оце, каже, як цьому ягняті нудно та пекельно, так хай буде нудно та пекельно тому, хто візьме оцей скарб...» Так

Печатка Війська Запорізького. XVIII cm.

отам же, на Лисій горі був закопа­ний і запорізький скарб. Це сказав мені єврей Островський, — він у нас шинок держав. Бачите, ішов собі запорожець, старий-старий. Ішов та й зайди у Солошин шинок, до Островського. Якраз підійшла субота, шабаш; от той єврей сам справляє шабаш, а замість себе по­ставив якогось чоловіка. Увійшов у той шинок запорожець так собі повагом; поздоровкавсь; сів. Ди­виться шинкар, справжній запо­рожець: на ньому каптан, чотири рукави, широчезні штани, чупри­на, — усе як слід. «А усип, — каже, — осьмушку!» Той усипав. Запорожець випив, утерся, си­дить собі й мовчить. «А що, — питає шинкар, — далеко були, діду­ню?» — «Далеко, під Марнополем, чоловіче». — «А чи проходили там Лису могилу?» — «Проходив, чоловіче!» — «А чи чули, що там чабан знайшов запорізьке добро?» — «Чути не чув, а знаю, що воно повинно там бути». — «А чи знаєте, де він його дів?» — «Не знаю, чоловіче!» — «Повіз у Марнопіль, а там його обдурив жид». — «По­гано, а більш нічого він там не знаходив? » — «Ні, нічого...» — «Дур­ний! Там навпроти тієї могили, у балці, на кінці слободи гроші ве­ликі закопані». Тільки сказав це та й замовк. А той чоловік і давай тоді допитуватися: «А скажіть же, діду, чи по той бік слободи, чи по цей бік закопана та сума?» — «Прощайте!» Знявсь та й пішов, так і не сказав, у якім місці. Так що вже той чоловік попокопавсь землі! Чи вже найшов він, чи не знайшов тих грошей, Бог його свя­тий знає; та хоч би й знайшов, так заклятими грішми не поживеш».

Існують легенди про скарби останнього, кошового отамана За­порізької Січі, Петра Калнишевського. Коли Січ у 1775 р. за нака­зом імператриці була «узята нападом» і припинила своє існуван­ня, отаман втік на Дон. На вимогу Катерини II кошовий «шкідли­вого скопища» — Запорізької Січі — Петро Калнишевській, а та­кож військовий писар Іван Глоба і військовий суддя Павло Голова­тий були розшукані і перепроваджені під конвоєм у столицю. Кал-

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

Калнишевський Петро Іванович (Калниш) (?1690 — 1803) — останній кошовий отаман Запорозької Січі. За од­ними даними мав польське походження, за іншими — вихо­дець із української шляхти Лубенського полку, за даними документів Січового архіву — був «мужичого» походження із села Пустовойтове Роменської сотні. Документи вперше згадують про нього у 1750 році, коли він відзначився пере­слідуванням гайдамаків. У1762 році вперше був обраний ко­шовим отаманом, потім у 1765-му і обіймав цю посаду до 1775 року. Дбав про поширення хліборобства і торгівлі. Сам торгував і хазяйнував у степу, збудував два млини, клопо­тався про вирішення проблеми колонізації земель між річка­ми Самарою та Оріллю, вважав хутори і зимівники найкра­щими засобами стримування наступу царизму на кордони Запорожжя. В російсько-турецький війні (1768 — 1774 рр.) очолив запорозьке військо, показав себе талановитим воє­начальником. Після зруйнування в червні 1775 р. царськими військами Нової Січі Калнишевський був заарештований і за наказом Катерини II засланий до Соловецького монасти­ря (Архангельська область Росії). У1801 р. указом Олексан­дра І був звільнений з-під арешту, але за власним бажанням залишився у монастирі, де незабаром і помер. Похований біля Преображенського собору Соловецького монастиря.

нишевській закінчив своє життя в’язнем Соловецького монастиря в 1803 році, ста дванадцяти років від народження. І сьогодні на кла­довищі Соловецького монастиря лежить плита з написом: «Здесь погребено тело в бозе почившнго кошевого бывшей некогда гроз­ной Запорожской Сечи казаков — атамана Петра Калнышевского, сосланного в сию обитель по Высочайшему повелению в 1776 году». З втечею кошового отамана зникли і сліди запорізької скарбниці. Із цього приводу існують різні припущення, але знайти скарби до цих пір не вдалося. (Скарб на Січі був сховищем не тільки грошей, а й різних цінностей, які надходили в розпорядження кошового отамана. Скарб був також архівом та складом військових клейнодів і коштовностей, виконував роль арсеналу, де зберігалася вогнепаль­на зброя та бойові припаси. Опріч цього, функціонував як держав­не казначейство, де зосереджувалися всі доходи, не витрачені в місцях їх одержання.)

Скарб останнього запорізького отамана міг бути заритий і на Дону і десь по дорозі, що вела з о. Хортиці до Дону. Краєзнавець Микола Самойлович Овчаров записав переказ, який переходить в його сім’ї від дідів до внуків. Прапрадід краєзнавця Іван Овчаров був привезений з сім’єю в Приазов’я поміщиком з Рязанської гу­бернії. «Невеличке село і поміщицька садиба були закладені у місці злиття двох струмків, у невеликому гаю, де росли могутні дуби- велетні. Одного разу Овчарови надумалися вирити у дворі колодязь, щоб не тягати воду з «копанки» біля струмка. Коли яма досягла глибини двох аршинів, заступ наткнувся на щось тверде. Витягну­ли... обгорілий обрубок товстого дерева, за ним — інший, третій, і здавалося, їм не буде кінця. Вся земля на двометровій глибині вия­вилася заваленою обгорілими пеньками і суччям. — Ось тобі й раз. Копали-копали і докопалися. Місце це, виходить, нечисте, пога­не... — розгубився Овчаров-старший. — Вилазь, синку, вгору, за­кидай яму. Викопаємо колодязь у іншому місці... Так і зробили.

А багато років опісля зайшов у двір до Овчарових втомлений і запилений подорожній. Був він старий і хворий. Коли нагодували і напоїли його, розговорився. Пригадав, як п’ятдесят або шістде­сят років тому загін запорізьких козаків, що поспішали піти від гонитви, зарив нібито в цих місцях — триста кроків від криниці — багаті скарби. Незручно, видно, було везти їх далі. Мандрівник пішов, а переказ в сім’ї залишився.

Чи намагався хто-небудь з Овчарових ще раз дістатися до тих обгорілих колод, що лежали на двометровій глибині і дізнатися, що під ними таїться? Ні, не намагався. Люди побожні, богобояз­ливі, вони не хотіли навіть поганити свої руки дотиком до скарбів (якщо вони там дійсно заховані), що добули запорожці «розбійним шляхом». Іноді говорили на дозвіллі про дивного прибульця, зга­дували його розповідь, але лопат в руки не брали, всякий раз ося­явши себе хресним знаменням і відганяючи «лукавого», який ні- ні та і намагався їх спокусити».

Цей переказ має і непряме підтвердження. Запорізька Січ дійсно за наказом Катерини II була узята царськими військами нападом у 1775 р. і кошовий отаман Калнишевський дійсно встиг з невели­ким загоном втекти на Дон. А далі історія могла виглядати так. Поки загін рухався Диким полем, йому ніщо не загрожувало. Але коли він став наближатися до гирла Дону, стало небезпечно. До 1775 р. на Тагановому Розі була відновлена Троїцька фортеця, в якій знаходився великий гарнізон, сторожові пости якого контролюва­ли територію на десятки кілометрів навколо. У цій ситуації отама­нові могла прийти в голову думка не ризикувати, спробувати поки пробратися на Дон без нічого, а скарби до певного часу приховати.

І ось зняті з коней в’юки, наповнені золотими і срібними чаша­ми, чеканною монетою. Вже присипані скарби шаром землі, і тут сивовусий отаман наказує зібрати на місці табору все, що могло б залишити сліди. Тому були прибрані всі не згорілі дрова, приси­пані землею багаття. Навіть золу і ту сховали в ямі.

Можливо, саме так все і сталося.

Проте є й інші легенди. Неподалік від Азова знаходиться хутір Кагальник, а біля нього — колодязь під назвою «Забарін». Вияви­ли цей колодязь у XVIII столітті, причому абсолютно випадково. Під час весняної оранки на полі козака Забаріна провалився бик. Почали копати і наткнулися на викладений величезними каменя­ми з самого верху і до рівня води глибокий колодязь з прозорою джерельною водою. Коли і хто викопав цей колодязь і чому він був засипаний невідомо, але недалеко від нього знаходиться курган, який місцеві жителі називають Заповітним. У тому кургані нібито і захований скарб «отамана Кал ниша», що складається з шести кле­паних бочок, підвішених на дубових балках.

Правда, за іншими легендами на цьому місці знаходяться не скарби Запорізької Січі, а скарб аланського царя Індіабу, що був заритий, за арабськими джерелами, в кургані Контеббе, в 104 вер­стах від Тани (Азова). Саме цей скарб шукав у цих місцях у середині XV ст. венеціанець Йосафат (Джозеф) Барбаро. З 1436 до 1451 р. він мешкав у м. Тані і написав працю «Подорож до Тану», де залишив нам деякі господарські, демографічні та етнографічні відомості про Північне Причорномор’я. Опис подорожі Д. Барбаро вперше було видано у Венеції в 1543 р.

2 - 7-386

17

Частина дослідників вважає, що інформація, яка міститься в легендах і оповідях, заслуговує довіри і відображає реальні події. Це в першу чергу: Н. Сементовський «Запорожская рукопись, ука­зывающая, в каких именно местах и какие сокрыты клады гайда­маками и местными жителями», П. Іващенко «Предания и суевер­ные повествования о кладах как данные к вопросу об археологи­ческой топографии Гадяцкого уезда», Я. Новицький «Скарби ост­рова Хортиці» та «Народна пам’ять про Запоріжжя. Перекази та оповідання, зібрані на Катеринославщині (1875 — 1905 рр.)», Д. Яворницький «Запорожье в остатках старины и преданиях наро­да», В. Гошкевич «Клады и древности Херсонской губернии».

Чи знайшов хто-небудь за цими оповідями і легендами скарби — сказати важко, якщо і знайшов, то навряд чи став це афішува­ти. Але те, що шукали скарби в масовому порядку і досить ефек­тивно — факт. Дослідник Запоріжжя історик і етнограф Яків Но­вицький у кінці XIX ст. писав: «... мандруючи по могильниках, нам не раз доводилося натрапляти на свіжі сліди нічних розкопу­вань і знаходити викинуті камені, а то й цілі кам’яні плити, кістки, череп’я горщиків, намистинки, стріли тощо».