«Іду на ви» (Хазарський каганат, Болгарське царство, Візантійська імперія)

Київський князь Святослав (бл. 931 (942)? — 972) — єдиний син князя Ігоря та княгині Ольги, найвідоміший полководець Київ­ської Русі, у літописах зображений як природжений воїн. Нестор Літописець так писав про нього: «...

Князь Святослав людина, безумовно, хоробра й у військовій справі майстерний, проте вимовляв своє знамените «йду на ви» тільки після того, як збирав повну інформацію про супротивника.

Джерела повідомляють, що за княжіння Святослава (964 — 972) Київська Русь воювала на великій території від Північного Кавка­зу до Фракії і від Оксько-Волзького міжріччя до Північного Кавка­зу. У той же час про перші походи князя відомо небагато. Відомо,

Печатка Святослава Ігоровича

що свій похід проти Хазарського ка­ганату у 964 — 966 рр. Святослав ре­тельно підготував і після того блиску­че здійснив, пройшовши до хазарсь­кої столиці Ітіль не звичайним півден­ним степовим шляхом, а північними лісами, через землі в’ятичів; спочат­ку завдав удару по союзникові хазар, Волзькій Булгарії та землям буртасів (мордви), і лише потім спустився по Волзі і розгромив військо хазарсько­го кагана.

Союзниками Святослава у поході на Хазарію були Візантія, печеніги та гузи. Печеніги йшли на допомогу князю з заходу, гузи — від ріки Яік зі сходу. Сам Святослав весною 965 р. поробивши човни, спустився по Оці та Волзі в тил до хазарських військ, які чекали його між Доном та Дніпром.

Про те як проходив цей військовий похід можна тільки здога­дуватись.

На тому місці, де річка Сарис впадає у Волгу, утворюється дві протоки: західна — власне Волга і східна — Ахтуба. Між ними ле­жить острів, на якому стояла столиця Хазарії — місто Ітіль. Мож-

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

Хазари — тюркомовний народ, що з’явився в Східній Європі після нашестя гунів (IV cm.) і що кочував між р. Cy- лак у Північному Дагестані і нижньою Волгою. У 60-х роках VI cm. хазари були завойовані Тюркським каганатом. У се­редині VII cm. після розпаду Західно-Тюркського каганату хазари одержали незалежність і створили свою державу — Хазарський каганат із столицею Семендер (у Північному Дагестані), пізніше — Ітіль (на нижній Волзі). У другій по­ловині VII cm. хазари підпорядкували собі частину приазовсь- ких булгар, а також царство гунів в прибережному Дагес­тані. До початку VIII cm. хазари володіли Північним Кав­казом, всім Приазов’ям, а також степовими і лісостепови­ми територіями Східної Європи та Дніпра. Літописи часів Київської Русі відзначають, що деякі слов’янські племена — поляни, радимичі, в’ятичі, мешканці півночі — платили ха­зарам данину. У883 — 885 рр. князь Олег звільнив більшість цих племен від хазар. У 913 — 914 і 944 — 945 рр. через тери­торію Хазарського каганату проходило військо Київської Русі, що прямувало до Каспійського моря. Ігор у війні проти Візантії (941) користувався підтримкою Хазарського ка­ганату.

ливо, на правий берег Волги підійшли печеніги, а на лівий берег Ахтуби — гузи. А якщо припустити, що частина човнів Святосла­ва спустилася по Волзі і Ахтубі нижче Ітіля, то столиця Хазарії пе­ретворилася на пастку для військ, що оборонялися там, без надії на порятунок. У літописі нічого не розповідається про саму битву. Святослав узяв місто, а що стало з хазарським каганом і його на­ближеними — невідомо.

Після взяття Ітілю князь Святослав рушив на південь до дав­ньої столиці Хазарії — міста Семендер. У місті був свій цар, союз­ник Хазарії, який мав власне військо і фортеці. Семендер мав чо­тирикутну цитадель, але вона не врятувала місто. Цар та його вель­можі втекли до гір, а місто здалось Святославу. Князь узяв велику данину та почав рухатись через Дон до Києва. Вже на шляху додо­му Святослав взяв ще одну хазарську фортецю — Саркел.

Саркел у перекладі з хазарської означає «Біла фортеця». Свою назву він перейняв у старої фортеці, яка була побудована колись на березі Дону з білосніжного каменя-вапняку. Стара фортеця дав­но була зруйнована, але назва «Біла фортеця» залишилася в пам’­яті людей, і коли на іншому березі річки побудували фортецю з чер­воної цегли, назва залишилася їй у спадок. Шість квадратних мо­гутніх башт піднялися над степом, ще дві башти, найвищі, стояли за внутрішньою стіною, в цитаделі. З трьох боків мис, на якому знаходився Саркел, омивався хвилями Дону, а з четвертого — східного — були прориті два глибокі рови, заповнені водою. Не­приступна твердиня була побудована досвідченим візантійським ар­хітектором Петроном.

Після завоювання Хазарії Святослав пішов до Києва, залишив­ши, всупереч договору з Візантією, в Північному Причорномор’ї та Приазов’ї військові гарнізони. У Константинополі побачили в цьому серйозну загрозу захоплення Святославом Херсонеса, фор­посту імперії в Криму. Візантія прагнучи відвернути Київську Русь від тиску на Крим, удалася до таємної дипломатії. Імператор Ни­кифор Фока викликав з Херсонеса Калокира — «сина начальника міського гарнізону, людину сміливу та хитру», відомого диплома­та та знавця руської мови. Імператор надав йому високе звання пат­риція; за даними літописів видав 15 кентаріїв золота (приблизно 1500 фунтів, близько 613 кг), як подарунок Святославу та впливо­вим особам Київської держави, і відправив з посольською місією

Київська дружина

до Києва. Калокир повинен був відновити мирні відносини з Киї­вською Руссю, переконати Святослава відмовитися від завойова­них територій у Північному Причорномор’ї, а також залучити його до війни з Болгарією.

У війні з Болгарією імперія була дуже зацікавлена. У 966 р. імператор Никифор Фока перестав платити данину болгарам, яку Візантія зобов’язалася виплачувати за договором 927 р. Одночасно він зажадав від болгарського царя Петра, щоб той не пропускав угорців через Дунай грабувати провінції імперії. Петро відмовився виконати цю умову, пославшись на мирний договір з угорцями. Тоді в Константинополі вирішили примусити Болгарію піти на поступ­ки за допомогою союзної Київської Русі. Направити проти ворога дружню сусідню країну було звичайним прийомом візантійської дипломатії. Зі свого боку Візантія готова була узяти зобов’язання дотримувати нейтралітет у разі війни Київській Русі з Болгарією.

У 967 р. Калокир прибув до Києва. Під час переговорів Святос­лав прийняв пропозиції Константинополя, оскільки військова до­помога входила в умови раніше досягнутих угод. Але якщо Ники­фор Фока розраховував тільки на підтримку Святослава в боротьбі з Болгарією, то оволодіння Подунав’єм і закріплення його за Киї­вською Руссю входило в зовнішньополітичні плани київського кня­зя. Мир з Візантією та її нейтралітет були вигідні Київській Русі.

У серпні 968 р. човни князя Святослава несподівано для болгар з’явилася в гирлі Дунаю. Болгарський цар Петро зумів зібрати і виставити проти руської дружини 30-тисячне військо. Святослав привів із собою всього близько 8-10 тисяч воїнів, до яких потім при­єдналася печенізька кіннота. У битві під Доростолом (нині — Силі- стрія) болгарські війська були розбиті. Військо Святослава зайня­ло всю Східну Болгарію, а сам він оселився у Переяславці, або Ма­лому Преславі (нині — Ескі Сарай «Старий Палац») на березі ріки Врани у пониззі Дунаю. Весь цей час поряд із князем знаходився Калокир. Можливо, що саме в Переяславці, взимку 968 — 969 рр. він вступив у таємні переговори зі Святославом. Калокир просив князя допомогти йому зайняти Візантійський престол, обіцяючи віддати Болгарію і зробити князя «на все життя своїм союзником і другом». Святослав розумів економічне і геополітичне значення цієї пропозиції. Він також розумів, що Візантія ніколи не змириться із входженням Болгарії до Київської Русі, тому погодився допомогти Калокиру. Проголошення Калокира імператором Візантії давало можливість Київській Русі закріпити за собою Болгарію без крово­пролитної війни.

У цей час дії Святослава викликали у Никифора Фоки серй­озні побоювання. Він сподівався, що після розгрому Болгарії князь з багатою здобиччю повернеться до Києва. Але Святослав не тільки не покинув Болгарії, а навпаки, став укріплюватися на захоплених ним територіях. Крім того, восени 968 р. Ники­фор Фока, одержавши інформацію про те, що проти нього го­тується змова, наказав встановити на стінах Константинополя машини для метання стріл, вхід у гавань перегородити важким залізним ланцюгом та спробував примусити свого небезпечного союзника покинути Болгарію.

Князь Святослав завойовує болгарське місто. З хроніки Манасїі коли він підійшов до Києва війна вже закінчилась. Війська воє­води Претича, що прийшли з півночі, зупинили печенігів. Пече­нізький хан Куря обмінявся з Претичем зброєю, уклав мир та повернувся в степ. Але далеко печеніги не відійшли.

Літописець пише про це: «... і послали кияни гінця до Святос­лава, говорячи: «Ти, княже, чужої землі шукаєш і дбаєш про неї, а свою полишив. Нас же мало не взяли печеніги, і матір твою, і дітей твоїх. Якщо ти не прийдеш, не оборониш нас, — то таки нас захоп­лять. Чи тобі не жаль отчини своєї, і матері, що стала старою, і дітей своїх?» Це почувши, Святослав швидко сів на коней з дружиною своєю і прибув до Києва, і цілував матір свою, і дітей своїх, і жу­рився тим, що сталося від печенігів. І зібрав він воїнів, і прогнав печенігів у поле, і було мирно».

11 липня 969 р. померла мати Святослава княгиня Ольга. Що робив Святослав після смерті матері літописець не повідомляє. Але через деякий час, залишивши синів княжити — Ярополка у Києві, Олега у Древлянській землі, а Володимира у Новгороді, Святослав повертається до Болгарії, де ситуація змінюється не на його користь.

Візантійська кіннота. З грецького рукопису IX cm.

Після того, як Святослав пішов до Києва, Візантія вступила в таємні переговори з Болгарією. Посли імператора Никифора Фоки запропонували болгарським царівнам на знак примирення і друж­би вступити в шлюбний союз з Василем і Костянтином, синами по­кійного імператора Романа, а також обіцяли допомогти звільни­тись від Святослава. Болгари, розраховуючи на підтримку Констан­тинополя, вирішили спершу повернути собі Переяславець. Бол­гарські війська обступили місто з усіх боків і почали облогу. У Пе- реяславці оборону тримав воєвода Вовк. «Міцно в граді обороняв­ся», — пише про нього літописець. Проте через брак продовольства, але найбільше через одержану звістку, що «деякі городяни мають згоду з болгари», він вирішив таємно вивести військо з міста. До­відавшись про розташування болгарських військ, Вовк зумів, об­дуривши противника, що оточили місто, вивести свою дружину та піти з нею вниз по Дунаю. У гирлі Дністра восени 969 р. або навесні 970 р. дружина воєводи Вовка з’єдналася з військом князя Святос­лава, що повертався з Києва. Спільним ударом київський князь повернув собі Переяславець. До того ж були захоплені у полон сини болгарського царя Петра: Борис і Роман.

У 970 р. Святослав розірвав договір, укладений з імператором Никифором Фокою. Війна з Візантією стала неминучою. Незадов­го до цього в Константинополі в ніч з 10 на 11 грудні 969 р. був здійснений двірцевий переворот. Змовники за допомогою слуг імпе­ратриці Феофано проникли в палац і вбили Никифора Фоку. Но­вим імператором був проголошений один з головних учасників змо­ви, фаворит Феофано, Іоанн Цимісхій. Цимісхій направив до Свя­тослава послів з пропозицією залишити Болгарію, обіцяючи за це виплатити багату грошову данину. Інакше імператор загрожував вигнати його силою. У відповідь Святослав зухвало заявив, що він з дружиною сам буде скоро стояти біля воріт Константинополя. Загроза Святослава викликала у Візантії справжню паніку. Цимісхій наказав своїм полководцям, магістру Барде Скліру і пат­рицію Петру зібрати військо і відправлятися до Фракії. Тут війська повинні були побудувати укріплення і готуватися до відбиття на­паду Святослава. Особлива увага приділялася веденню розвідки. Цимісхій наказав полководцям посилати на територію, зайняту військами князя Святослава, «перевдягнених у скіфське (руське) плаття людей, що володіють обома мовами, щоб вони дізнавалися про наміри ворога і повідомляли про них потім імператору».

У військовій кампанії 970 р., розвідку використовував і князь Святослав. Розвідувальні сторожі дозволили князю уникнути за­сідок, які організовував Барда Склір. Князь Святослав посилав по­переду своїх військ розвідувальні сторожі, сформовані в основно­му з печенізьких та угорських вершників. Стрімко пересуваючись на своїх конях вони оглядали гаї, сади, яри, села і, якщо знаходи­ли засідки, — посилали гінців до князя, а саме «як рій жалючих бджіл, кружляли навколо катарактів (візантійські важко озброєні професійні вершники, вдягнені в панцири), поки на допомогу не приходила дружина Святослава». А тим часом решта військ князя в повній безпеці продовжувала свій рух.

Одержавши звістку про похід війська імператора, Святослав направив до Фракії загони дружинників та союзних болгар, пе­ченігів і угорців. Дізнавшись про це, магістр Барда Склір викли­кав до себе одного з кращих своїх воїнів Іоанна Алакаса, печеніга за походженням. Варда доручив йому «оглянути військо скіфів (візантійці називали себе ромеями, тобто римлянами; а скіфами, тобто варварами — представників Київської Русі), дізнатися їх чи­сельність, місце розташування, а також чим вони зайняті». Всі ці відомості потрібні були Bapді Скліру для того, щоб підготуватися до битви. Крім того, загін Алакаса повинен був при зустрічі з суп­ротивником спровокувати його на бій та, зобразивши удаваний відступ, заманити в підготовлену пастку.

Навесні 970 р. біля міста Аркадіополь (нині — Люлебургаз) відбулася битва. Військо Варди Скліра знаходилось у фортеці, а біля неї розташувалися загони київських дружинників та їх союзників болгар, угорців і печенігів. Військо було розділено на три частини: дружинники князя і болгари виступили разом, а угорці і печеніги — окремо. Вночі Варда Склір рушив уперед загін Іоанна Алакаса, який натрапив на печенігів. Виконуючи розпорядження Скліра, Алакас зобразив повільний відступ і заманив печенігів у заздалегідь підготовлену засідку. Під час битви майже всі печеніги були пере­биті. Варда Склір, довідавшись від полонених про розташування інших загонів, без зволікання кинув свої війська проти них.

Битва проходила зі змінним успіхом. Кіннота візантійців гину­ла в нескінченних атаках на київську і болгарську піхоту, яка, при­крившись великими щитами, стійко відбивала всі напади. Втрати були великими з обох сторін. Втративши більше половини вояків, Варда Склір вивів свої війська з бою і повернувся в Аркадіополь. Союзники, втрати яких теж були значними, також відступили, а угорці пішли додому.

У цей час у Малій Азії почалось повстання проти імператора, яке очолив Варда Склір, а Цимісхій повинен був направити війська Варди Скліра на придушення цього виступу. Отримавши таку інформацію, Святослав направив свій загін до Македонії. Коман­дувач візантійськими військами магістр Іоанн Каркуас, захопле­ний зненацька, не чинив ніякого опору. Македонія була захоплена і розграбована.

Одночасно з діями у Македонії, за свідченням візантійського історика Іоанна Скіліці, князь Святослав надіслав посольство до візантійського імператора Іоанна Цимісхія. У візантійському та­борі це посольство розцінили як розвідку. «Руси прийшли з метою вивідати справи візантійців», — пише Скіліці. Цимісхій розгадав

Бій воїнів Святослава з візантійцями. Мініатюра рукопису Іоанна Скіліці

справжню причину прибуття посольства, звелів показати послам весь військовий табір, щоб вони, повернувшись до Святослава, по­відомили про зразковий порядок, в якому йде на нього візантійсь­ке військо.

Щоб виграти час, Цимісхій, як досвідчений дипломат і один з кращих полководців свого часу, постарався приспати пильність Святослава. Він вступив з ним у мирні переговори, відправив кня­зю подарунки і частину дані, обіцяючи іншу заплатити навесні. Поки велися переговори, Цимісхій придушив повстання Варди Скліра і підготував свої війська для наступу. Навесні імператор наказав флоту, чисельністю до 300 човнів, запасатися продоволь­ством, озброїтися вогнеметними машинами і йти до Дунаю. Таким маневром він сподівався блокувати Святослава, який знаходився в Доростолі. Сам Цимісхій з сухопутними військами рушив до Адрі­анополю. Тут від розвідників він дізнався, що гірські проходи, що вели до Болгарії через Балкани, не охороняються. Мабуть, Святос­лав, довірившись мирному договору, не звернув уваги на заняття цих важливих стратегічних пунктів. З 9 по 13 квітня 971 р. Цимісхій з військами без перешкод перейшов через гори і обложив Переяславець. Порушення Візантією перемир’я стало для Святос­лава повною несподіванкою. Його війська були роздроблені, при­чому головні сили знаходилися в Македонії, загін воєводи Сфенке- ла (близько 8500 воїнів) — в Переяславці, а сам князь — у Дорос­толі. Штурм міста продовжувався три дні. Війська Цимісхія (30000 воїнів) не мали успіху до тих пір, поки він не ввів у бій кінну гвар­дію та не підійшов загін зі стінобитними машинами. Тоді воєвода Сфенкел з військом, що залишилось (заданими візантійського істо­рика Лева Діакона їх було на той час близько 7000), зачинився в одному з палаців, продовжуючи захищатися. Візантійська армія довго не могла нічого вдіяти зі сміливцями. Нарешті Цимісхій на­казав підпалити будинок. Рятуючись від вогню, загін Сфенкела вийшов з палацу і, оточений з усіх боків, продовжував битись. Більшість з воїнів загинули, але Сфенкел з невеликим загоном зумів пробитися і піти до Доростолу. Разом з ним або, можливо, трохи раніше, з обложеного Переяславця пішов Калокир (подальша його доля невідома). Болгарський царевич Борис здався імператору.

Після падіння Переяславця болгари відмовилися від союзу з Київською Руссю і стали переходити на сторону імператора. Свя­тослав, залишившись без союзників, зібрав все своє військо (близь­ко 30-ти тис.) в Доростолі. Цимісхий з 40-45 тис. армією поволі йшов на зустріч Святославу, захоплюючи по дорозі міста, які, як правило, без опору переходили під владу імператора. Попереду візантійського війська йшов загін Феодора з Місфії. Він повинен був вести розвідку, повідомляючи про наближення ворожих військ та їх чисельність. Проте неподалік від Доростола передовий загін потрапив у засідку, яку влаштував сторожовий авангард Святос­лава, і був розбитий.

При захисті Доростола князь Святослав використовував різні методи військової розвідки: у квітні 971 р. була влаштована засід­ка на візантійського імператора Цимісхія; диверсанти з княжої дружини у липні знищили частину катапульт візантійців; в одну з ночей загін князя Святослава, скориставшись негодою, на човнах проплив між берегом та візантійськими кораблями, що стояли на якорях, і несподівано напав на обоз, знищивши загін охорони, дру­жинники захопили провіант та непомітно доставили його до фор­теці.

23 квітня 971 р. в околицях Доростола відбулася битва. Війська Святослава, не маючи сильної кінноти, стояли стіною, стуливши щити і списи. Цимісхій вишикував проти них фалангу, розташу­вавши одягнених у панцирі вершників з боків, а стрільців і пращ­ників — позаду фаланги. Війська зійшлися в рукопашну, зав’язався жорстокий бій, який продовжувався зі змінним успіхом до самого вечора. Результат битви був вирішений атакою панцирної кінноти

Похід дружини Володимира Святославича на печенігів. Мініатюра з Радзивілівського літопису кінця XV cm.

візантійців. Під її натиском Святослав відійшов за стіни Доросто- ла. Цимісхій не поспішав з облогою міста, він чекав підходу флоту, щоб блокувати Дунай і не дати Святославу піти з міста морем.

Армія Цимісхія окопалася на висоті проти міста, де був вири­тий глибокий рів і насипаний вал. А з приходом флоту імператор почав облогу Доростола. У один з днів Святослав вирішив дати бій за стінами фортеці. Ввечері всі ворота міста відкрилися і дружина «в кольчугах і з щитами» напала на ромеїв. Цей напад виявився для них несподіваним. Обидві сторони хоробро билися, поперемін­но наступаючи один на одного так, що було не зрозуміло хто пере­може. Але коли був вбитий київський воєвода Сфенкел, натиск дружинників послабшав. Проте протягом всієї ночі і наступного дня до самого полудня вони продовжували чинити опір. Коли ж візантійська кіннота спробувала відрізати їх від міста і оточити, дружинники вимушені були відступити.

Облога Доростола продовжувалася ще цілих 65 днів. Дружина Святослава страждала від голоду і гинула від кам’янометальних машин, які постійно обстрілювали місто. Тому Святослав вирішив зробити вилазку з метою знищити ці катапульти. Ці машини охо­роняв родич імператора магістр Іоанн Куркуас, який, помітивши дружинників, кинувся зі своїми воїнами на захист катапульт. У сутичці, що зав’язалася, Куркуас «впав разом з конем, який був поранений списом, і загинув, порубаний на частини». Але ромеї, що прийшли на допомогу, відтіснили дружинників Святослава у місто.

20 липня 971 р. Святослав зробив ще одну спробу прорвати бло­каду. «У великому числі» несподівано вийшов він з міста і напав на ромеїв. Особливо серед дружинників виділявся Ікмор, «хороб­рий чоловік гігантського зросту», який, за висловом літописця «був першим після Святослава». Оточений загоном вірних йому воїнів, «він люто уражав ромеїв одного за іншим, надихаючи своєю муж­ністю інших». У самий розпал бою син еміра острова Кріт Анемас на коні пробився до Ікмора і вбив його ударом меча в шию. Заги­бель Ікмора привела дружинників у відчай. Використавши це, ромеї перейшли в наступ. Святослав наказав відступити до міста.

Наступного дня Святослав став радитись з дружиною, як бути далі. Одні радили таємно піти вночі на човнах, інші — укласти мир з греками. Але всі сходилися на тому, що слід закінчити війну. Вис­лухавши всіх, Святослав промовив слова, що згодом стали знамени­тими: «Нам нікуди вже діватися, хочемо ми або не хочемо — повинні битися. То ж не осоромимо землі Руської, а ляжемо тут кістками, бо ж мертвий сорому не зазнає. Якщо ж побіжимо — ганьба нам буде. Так не побіжимо ж, але станемо міцно, а я піду попереду вас: якщо моя голова ляже, тоді самі подумайте про себе». Слова Святослава припали до душі дружині. У відповідь на заклик князя воїни відпо­віли: «Де твоя голова ляже, там і свої голови зложимо».

Удосвіта 21 липня Святослав вивів все військо, наказавши зам­кнути за собою ворота, щоб ніхто навіть не подумав про повернен­ня в місто. Дружинники билися з такою відвагою, що стали тісни­ти візантійців. Тоді Цимісхій наказав своїм військам поволі відхо­дити на рівнину, подалі від міста, а Барді Скліру з його військами зайти в тил князю. Бажаючи виграти час, імператор удався до хит­рості. Він викликав Святослава на поєдинок, пропонуючи виріши­ти справу смертю одного з них. Але Святослав виклику не прий­няв, заявивши, що «краще за ворога розуміє свою користь, а якщо

Переговори Святослава з Цимісхієм. Мініатюра рукопису Іоанна Скіліці

імператор не бажає більш жити, то є десятки тисяч інших шляхів до смерті; хай він і вибере, який захоче».

Відмовившись від виклику, Святослав з несамовитою люттю кинувся на ромеїв, надихаючи свої війська. У цей момент Анемас, який напередодні прославився вбивством Ікмора, вирвався на коні вперед, попрямував на Святослава і, «ударивши його мечем по клю­чиці, звалив додолу, але не вбив». Святослава врятувала кольчуга і щит. Сам же Анемас був оточений і загинув. Загибель Анемаса надихнула дружинників і вони перейшли в наступ. Візантійці по­чали відступати і тільки важка кіннота імператора врятувала ста­новище. Дружина Святослава зазнала великих втрат, але трима­лась. У цей критичний момент, за словами Лева Діакона, візантійці отримали «божественний знак». З півдня піднялася сильна буря і вдарила київським воїнам в обличчя, пил засліпила їх, а потім по­чалася злива. Цимісхій кинув вперед кінноту, а Варда Склір «з без­ліччю воїнів» завдав Святославу несподіваного удару в тил. Пора­нений Святослав надав наказ відступити за міську стіну.

У жорстоких боях обидві сторони зазнали важких втрат, тому розпочалися переговори, які завершилися укладанням угоди. Умо­ви були почесні. Князь Святослав відмовлявся від зазіхань на візантійські володіння в Причорномор’ї і на Дунаї, а візантійський імператор зобов’язувався не тільки пропустити додому його військо зі зброєю і здобиччю, але також надати продовольчі запаси на зво­ротній шлях і в майбутньому ставитися до них «як до друзів».

Святослав радиться з дружиною. Мініатюра рукопису Іоанна Скіліці

Перед від’їздом Святослав запропонував імператору зустріти­ся для бесіди. Цимісхій погодився. Опис цієї зустрічі залишився в «Історії» сучасника подій візантійського історика Лева Діакона:

«... імператор Цимісхій у позолоченому озброєнні, на коні, під’їхав до берега Дунаю, супроводжуваний великим загоном вер­шників. Святослав приплив по річці на скіфському човні і, сидячи за веслом, гріб так само, як і інші. На вигляд він був таким: се­редній на зріст, ні надто високий, ні надто малий, з густими брова­ми, з голубими очима, з рівним носом, з голеною головою і з густи­ми звисаючими донизу вусами. Голова в нього була зовсім гола, і лише на одному її боці висіло пасмо волосся, що означало знатність роду; шия товста, плечі широкі і весь стан досить стрункий. Він був похмурим і суворим. В одному вусі висіла в нього золота сереж­ка, прикрашена двома перлинами з рубіном, вставленим між ними. Одяг на ньому був білий, нічим, окрім чистоти, не відрізнявся від одягу інших. Сидячи в човні на лаві для веслярів, він поговорив небагато з государем про умови миру і виїхав. Так закінчилась війна ромеїв з русами».